Автор: Ольга Береснєва

  • Вигорання у спорті: чому зупинився результат

    Вигорання у спорті: чому зупинився результат

    Вигорання у спорті рідко починається з втоми. Воно починається там, де закінчується радість.

    Поки результат зростає — є потік, є відчуття «я можу», є премії і потиски рук. А потім результат зупиняється. Ви вкладаєте — і не отримуєте. Знову вкладаєте — і знову не отримуєте. І психіка потроху забирає ресурс із вашого внутрішнього контейнера. Це і є механізм вигорання — у спортсменів, у тренерів, у батьків.

    У цьому відео я розкладаю анатомію вигорання по поличках. Чому у виснаженні нас тягне на солодке, скролінг і швидкий дофамін. Чому «спортсмен, який завжди прогресує» — це лотерея, а не приклад для наслідування. І ділюся власною історією: як я згоріла, коли моє життя перетворилося тільки на тренування, — і як одне питання на тренінгу «що тобі дає насолоду?» показало мені, що навіть медаль мене вже не радує.

    🎬 До цього допису в каналі додано відео — дивитися в Telegram.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • Якщо колишній професійний спортсмен продовжує змагатися серед аматорів — чи означає це…

    Якщо колишній професійний спортсмен продовжує змагатися серед аматорів — чи означає це…

    Якщо колишній професійний спортсмен продовжує змагатися серед аматорів — чи означає це, що він щось не допрожив? ⭐️

    Це питання мені ставлять досить часто.

    І колись я сама дивилася на нього саме так.

    Мені теж здавалося, що якщо людина після завершення професійної кар’єри продовжує тренуватися та виходити на старти, то, можливо, вона намагається щось довести, наздогнати або завершити.

    Але з досвідом моя думка змінилася.

    Сьогодні я дивлюся не на сам факт участі у змаганнях, а на інший бік цього процесу.

    🎯Із якого стану людина це робить?

    Саме це, на мій погляд, є найважливішим.

    Адже ми знаємо багато прикладів, коли колишні олімпійці, чемпіони світу чи Європи із задоволенням виступають на аматорських стартах. І далеко не завжди це означає, що вони живуть минулим.

    Можливо, їм просто подобається бігати, плавати, їхати на велосипеді чи виходити на старт.

    Можливо, це їхній спосіб відчувати життя.

    Можливо, спорт і досі приносить їм радість, натхнення, енергію та відчуття свободи.

    Якщо людина тренується зі стану:

    ☝️Я хочу✨
    ☝️Мені цікаво✨
    ☝️Я отримую від цього задоволення✨
    ☝️Це наповнює мене✨

    ❤️‍🔥— тоді зовсім неважливо, як завершилася її професійна кар’єра.

    Інша справа, коли людина продовжує змагатися зі стану:

    ✋Я вже не хочу, але мушу.🛑
    ✋Через силу🛑
    ✋Через біль🛑
    ✋Я не можу зупинитися🛑
    ✋Я маю комусь щось довести🛑

    Тоді варто чесно поставити собі запитання:

    ✅Чому я це роблю?

    Бо одна й та сама дія може народжуватися з абсолютно різних внутрішніх станів.

    Можна бігти назустріч собі.

    А можна — тікати від себе.

    І зовні це виглядатиме однаково.

    Тому для мене сьогодні головне питання звучить не так:

    «Чи потрібно продовжувати змагатися?»

    А так:

    «Із якого внутрішнього стану я виходжу на старт?»

    Саме відповідь на це запитання часто говорить про людину значно більше, ніж сам факт участі у змаганнях.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • Що тобі дає сили перед змаганнями?

    Що тобі дає сили перед змаганнями?

    Це питання я дуже часто ставлю спортсменам на консультаціях.

    Відповіді бувають різні. Але є одна, яку я чую майже від кожного:

    «Коли на тренуваннях усе виходить.»

    І це правда.

    Коли все складається, програма збирається, техніка виходить, є відчуття впевненості. Це дає сили рухатися далі.

    Але так не буває завжди.

    І це нормально.

    Навіть машини іноді глухнуть. А людина значно складніша.

    Саме тому мені важливо навчити спортсмена мислити через інше запитання:

    «А що в мене є?»💪

    ☝️Зараз поясню.

    Коли все добре — нам не потрібен ні психолог, ні особлива підтримка.

    Найважче починається тоді, коли щось іде не так.

    ✔️Не зібрана програма.
    ✔️Була травма.
    ✔️Не вистачило часу.
    ✔️Щось не виходить.

    Саме в цей момент дуже легко провалитися в стан жертви.

    ✔️ «Мені страшно.»
    ✔️ «А раптом не вийде.»
    ✔️ «Все складається проти мене.»
    ✔️ «Мене трусить.»
    ✔️ «Я не встиг…»

    І тоді вся увага переходить на те, чого зараз немає.

    Саме тут я пропоную спортсмену зупинитися й відповісти собі на інше запитання:

    ✋ «А що в мене є?» ✅

    ❗️Так, програма ще не зібрана👉 Але в мене є досвід.

    ❗️Так, була травма👉Але в мене є характер.

    ❗️Так, я не встиг допрацювати якийсь елемент👉Але в мене добре виходить усе інше.

    ❗️Так, я хвилююся👉Але я вже не раз проходив через подібні старти.

    І таких відповідей може бути п’ять, сім, десять.

    Саме вони стають внутрішньою опорою.❣️

    Ми не боремося з тривогою.

    Не намагаємося силою себе заспокоїти.

    Ми просто змінюємо фокус уваги.

    Замість того щоб дивитися на те, чого зараз не вистачає, починаємо бачити те, що вже маємо.

    Зовні ситуація не змінюється.

    А всередині людина відчуває себе зовсім по-іншому.
    ——————
    Але це не разова техніка.

    Якщо не тренувати такий спосіб мислення заздалегідь, у складний момент мозок автоматично повернеться до дефіциту.

    Саме тому я рекомендую тренувати цей фокус постійно.

    Бо дуже часто перед змаганнями перемагає не той, у кого немає труднощів.

    А той, хто навіть у складній ситуації пам’ятає, на що може спертися.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • Супровід спортсменок, які пережили емоційне або фізичне насильство

    Супровід спортсменок, які пережили емоційне або фізичне насильство

    Перш за все хочу пояснити, що таке емоційне насильство.

    Емоційне або психологічне насильство — це не один грубий вчинок чи випадково сказане образливе слово. Це систематичне приниження, знецінення, залякування, маніпуляції, контроль, погрози, створення постійного страху та відчуття власної нікчемності.

    У спорті це може виглядати по-різному. І дуже важливо розуміти: жорстка дисципліна та психологічне насильство — це абсолютно різні речі.

    За останні роки я супроводжувала достатньо спортсменок, які знайшли в собі сили піти від тренера, який роками емоційно, а іноді й фізично, завдавав їм болю.

    Це дуже непроста тема.

    І мені одразу хочеться сказати одну важливу річ.

    Коли ми говоримо про такі історії, дуже легко починає падати тінь на всіх тренерів-чоловіків. Не всі тренера чоловіки вчиняють емоційне насилля‼️‼️‼️

    Я знаю багато тренерів-чоловіків, які є порядними, професійними, чесними людьми. Вони виховали не одне покоління спортсменів і стали для своїх вихованців прикладом сили, людяності та поваги.

    Тому ця стаття не про всіх тренерів.

    Вона про конкретних людей, які, маючи владу над дитиною чи підлітком, починають цією владою зловживати.

    На жаль, таке трапляється не лише у спорті. Це відбувається у всіх сферах життя.

    А тепер про те, що відбувається після того, як дівчина наважується піти.

    Майже кожна з них чує однакові слова:

    — «Ти все придумала.»
    — «Такого не було.»
    — «У тебе хвора фантазія.»
    — «Тобі здалося.»
    — «Ти сама все неправильно зрозуміла.»
    — «Ти просто хочеш помститися.»

    Це називається газлайтингом — коли людину систематично змушують сумніватися у власній пам’яті, почуттях та реальності.

    Окремо хочу сказати про дружин таких тренерів.

    Для багатьох із них визнати, що чоловік роками емоційно принижував дітей, іноді застосовував фізичне насильство або переходив особисті кордони неповнолітніх спортсменок, означає поставити собі дуже важкі запитання.

    Як я цього не бачила?

    Чому я не помічала?

    Чи можу я й надалі жити з цією людиною?

    Іноді відповідь на ці питання може повністю змінити їхнє життя.

    Саме тому психіка нерідко обирає інший шлях — не бачити, заперечувати і звинувачувати не дорослого чоловіка, а дівчинку.

    І тоді починається справжнє цькування.

    Саме дружини нерідко стають найактивнішими захисницями таких чоловіків.

    Вони нападають на дівчат, називають їх брехухами, приписують їм різні мотиви, намагаються дискредитувати кожне їхнє слово.

    Не тому, що вони обов’язково знають правду.

    А тому, що визнати правду іноді психологічно набагато важче, ніж її заперечувати.

    Не менш болючою буває реакція батьків.

    І тут я теж бачу дві різні історії.

    Є батьки, яким дуже боляче. Вони можуть відчувати провину за те, що не помітили або не змогли вчасно захистити свою дитину.

    Але вони залишаються поруч.

    Вони борються за свою доньку.

    Вони стають її опорою.

    І тоді психолог, батьки та сама дівчина стають однією командою. Саме в такому безпечному просторі відновлення відбувається значно швидше.

    А є інша історія.

    Коли батьки не лише не захищають свою дитину, а починають звинувачувати її.

    Для багатьох із них визнати, що вони не змогли захистити власну доньку, настільки боляче, що психіка шукає інший вихід.

    Найпростішим стає сказати:

    «Ти все вигадала.»

    «Не перебільшуй.»

    «Ти сама винна.»

    Для дитини це вже не просто відсутність підтримки.

    Для неї це переживається як зрада.

    Зрада тих людей, які мали бути найбезпечнішим місцем у її житті.

    Саме тому працювати з такими спортсменками значно складніше.

    Вони ніби залишаються самі проти великої системи.

    Через деякий час вони починають говорити на консультаціях:

    «Може, я справді все придумала?»

    «Може, це була моя вина?»

    «Може, мені просто здалося?»

    І це вони говорять навіть тоді, коли є свідки, коли є інші потерпілі, коли є факти.

    Чому?

    Тому що якщо достатньо багато дорослих людей починають заперечувати твою реальність, мозок поступово починає сумніватися сам у собі.

    Особливо якщо це говорять мама, тато, тренер та інші авторитетні дорослі.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • Саме тому психологічне відновлення — це не лише робота з травмою

    Це ще й повернення людині права довіряти собі.

    Своїм почуттям.

    Своїй пам’яті.

    Своєму досвіду.

    І насамкінець хочу сказати одну дуже важливу річ.

    Підтримати дитину — не означає без доказів звинуватити іншу сторону.

    Підтримати — означає уважно вислухати, поставитися до її слів серйозно, забезпечити безпеку та дати можливість не залишитися наодинці зі своїм болем.

    Саме так починається справжнє відновлення.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • 6 етапів психологічного зростання спортсмена і тренера

    6 етапів психологічного зростання спортсмена і тренера

    DESCRIPTION:
    Одна й та сама порада може бути точною для дитини — і марною для дорослого спортсмена. Бо у спорті ми зростаємо психологічно поетапно. У цьому відео я розкладаю всі шість етапів — від першого захоплення до зрілості чемпіона.

    Я пройшла цей шлях сама: 23 роки в професійному спорті, три Олімпіади, фінал Олімпійських ігор. Тому говорю не з теорії. Спочатку — захоплення і мрії: «я хочу медаль, я зможу, якщо буду багато тренуватися». Потім — зіткнення з реальністю: талановитий, який порушує дисципліну, перемагає того, хто просто важко працює. Далі — торг: «а може, змінити тренера? а може, психолог зробить магію за один сеанс?» І розчарування — головний фільтр зрілості, на якому багато хто застрягає назавжди.

    А потім — прийняття. Чемпіонат світу, 25 кілометрів, вода 33 градуси. Шість годин на шаленій швидкості — і четверте місце. Дві години я сиділа й дивилася в стінку. «Мені неймовірно боляче, але зі мною все добре. Я зробила все, що могла, і я вдячна собі» — оце і є зрілість.

    Ці стадії проходить не лише спортсмен — тренер, батьки, і кожен із нас у кар'єрі, бізнесі,

    🎬 До цього допису в каналі додано відео — дивитися в Telegram.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • 6 Стадій психологічного розвитку спортсмена

    6 Стадій психологічного розвитку спортсмена

    Та Чому важливо пройти їх усі?

    Професійний спорт — це шлях не лише до результатів, а й до психологічної зрілості особистості.🧘‍♀️

    На цьому шляху кожен спортсмен проходить важливі етапи розвитку. І кожен із них має своє значення.

    1️⃣ Стадія захоплення.

    Саме тут усе починається.

    Перші тренування, нові друзі, нові навички, змагання, медалі, похвала тренера.

    Спорт приносить задоволення. Хочеться приходити на тренування знову і знову.
    Саме ця стадія закладає любов до спорту.

    2️⃣ Стадія мрії ✈️.

    Поступово народжуються великі цілі.

    «Я хочу стати чемпіоном.»
    «Я хочу поїхати на Олімпійські ігри.»

    У цих мріях багато віри, натхнення і сміливості.
    І це дуже важливо.

    Саме великі мрії часто дають сили працювати більше, ніж інші.

    3️⃣ Зіткнення з реальністю ⛔️.

    Рано чи пізно спортсмен починає бачити спорт таким, яким він є.

    🔅З’являються поразки.
    🔅Травми.
    🔅Важка (іноді не справедлива) Конкуренція.
    🔅Несправедливі рішення.
    🔅Регулярні Помилки.

    Стає зрозуміло, що не все залежить лише від бажання чи наполегливості.

    Ця стадія часто приносить сум. Адже доводиться прощатися з частиною своїх ілюзій.

    4️⃣ Торг з реальністю.

    Це дуже цікава стадія, яку багато хто навіть не помічає.

    Саме тут спортсмен намагається домовитися з реальністю.

    «Якщо я ще більше тренуватимуся, то все точно стане ідеально.»

    «Якщо зміню тренера, то всі проблеми зникнуть.»

    «Якщо знайду іншу методику, більше не буде поразок.»

    Людина ніби шукає спосіб повернути той світ, у якому все було зрозуміло і справедливо.

    І це природний етап.

    Але якщо залишитися в ньому надовго, можна все життя шукати чарівну відповідь замість того, щоб навчитися жити в реальному світі спорті.

    5️⃣ Розчарування ❌.

    Коли торг перестає працювати, приходить розчарування.

    «Все не так, як я уявляв.»

    «Навіщо мені це?»

    «Можливо, я більше не хочу цим займатися.»

    Багато спортсменів лякаються цього стану.

    Насправді саме він часто стає початком справжнього психологічного розвитку.

    Якщо дозволити собі прожити розчарування, а не втекти від нього чи шукати винних, поступово народжується зовсім інше ставлення до спорту.

    6️⃣ Прийняття та психологічна зрілість.

    Це не означає, що спортсмен перестає мріяти.

    Це означає, що він починає бачити реальність такою, якою вона є.

    Він більше не витрачає сили на боротьбу з тим, що не може змінити.
    Натомість зосереджується на тому, що дійсно залежить від нього.

    Саме тут з’являється внутрішня стійкість.

    Людина розуміє свої сильні сторони, свої обмеження і свої можливості.

    Вона більше не руйнується після поразок і не втрачає себе через перемоги.

    Саме це і є психологічна зрілість.

    Психологічна зрілість — це не відсутність болю чи розчарування. Це здатність залишатися в контакті з реальністю, не втрачаючи любові до спорту.

    ⸻

    Варто зазначити , 👉 що Кожна із цих стадій має свою цінність.

    Не варто боятися розчарування, сумнівів чи втрати ілюзій. Це природна частина розвитку.

    Психологічна зрілість не народжується після першої перемоги.

    Вона народжується тоді, коли спортсмен проживає всі етапи свого шляху, перестає боротися з реальністю і починає співпрацювати з нею.

    Саме тоді спорт стає не лише шляхом до результату, а й шляхом до дорослішання.

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • З Днем тренера!

    З Днем тренера!

    Щиро вітаю всіх тренерів зі святом!

    Дякую вам за щоденну працю, терпіння, віру у своїх спортсменів і готовність бути поруч не лише в моменти перемог, а й у непрості періоди.

    Бажаю міцного здоров’я, натхнення, мудрих рішень, вдячних учнів і задоволення від своєї справи.

    Нехай у вашому житті буде більше приводів пишатися не лише спортивними результатами, а й людьми, яких ви допомогли виховати.

    Зі святом!

    Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →

  • «Все в голові» — небезпечний міф, який гальмує український спорт

    Ольга Береснєва — 46-разова чемпіонка України, фіналістка трьох Олімпійських ігор, психотерапевт (Трансакційний аналіз)


    Нещодавно я спостерігала тренувальний процес двох легенд світового плавання (Олімпійських чемпіонів) — Калеба Дрессела та Адама Пітті. Поруч із ними стояла не одна людина, а повноцінна технічна група науковців.

    Не коучів, не гіпнологів, не психологів (і це каже вам людина, яка сама є психологом і психотерапевтом!).

    Поруч із цими чемпіонами працює команда науки — фахівці, які аналізують тіло, рух, біомеханіку, відновлення та ефективність навантажень.


    Чому це важливо?

    Коли я завершила кар’єру спортсменки й прийшла в психологію та спортивну психологію, я почала чути дуже примітивний наратив:

    «Все в твоїй голові.»

    «Не виступив? Значить, психологічно слабкий.»

    «Не виграв? Просто не хотів достатньо.»

    Таке можна сказати про будь-яку людину. Але у дорослому професійному спорті це звучить, вибачте, як спрощення до абсурду.

    Бо правда інша:

    У спорті високих досягнень психіка і тіло — це єдина система. Одне без іншого не працює.

    Щоб чемпіон показав результат, його тренувальний процес має базуватися на: біохімічних аналізах після навантажень, нейромеханіці рухів, правильному відновленні, роботі фізіотерапевтів і реабілітологів, технічному аналізі кожного кроку чи гребка, медичному супроводі, контролі втоми та стресу.

    Чим краще почувається тіло — тим стійкіша психіка. І це факт, а не філософія.


    Чому в Україні сформувався міф «все в голові»?

    Тому що багато років у нас працювали двоє: тренер і спортсмен. Максимум — масажист, якщо пощастило.

    Більшість спортсменів залишалися сам-на-сам із тілесними, емоційними та відновлювальними проблемами. І щоб хоч якось пояснити провали, народився простий ярлик:

    «У тебе проблема в голові.»

    Це був спосіб зняти відповідальність із системи, якої… просто не було.


    Психологія важлива, але не замінює науку

    Я ніколи не применшую роль психології. Вона критично важлива. Але в спорті високих досягнень важливо ВСЕ.

    На першому місці — якість тіла спортсмена: його відновлення, робота суглобів, гормональних систем, нервової системи, м’язів, техніки руху.

    Психолог не може замінити фізіолога. Коуч не може замінити біомеханіка. Гіпноз не замінить аналізу лактату.


    Що змінюється в Україні

    Тому я щиро рада, що в Україні нарешті змінюється система.

    Народні депутати ухвалили Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про фізичну культуру і спорт” щодо наукового та науково-методичного забезпечення».

    Це означає лише одне:

    В українському спорті нарешті з’являється місце НАУЦІ. У спортсменів з’являється команда, яку мають чемпіони світу. Результати стануть більш прогнозованими, безпечними і стабільнішими.

    Це великий крок уперед.


    Головний меседж

    Професійний спорт не можна зводити до фрази “все в голові”. Чемпіонів створює система: наука + тіло + тренер + психологія. І тільки так народжуються справжні результати.


    Ольга Береснєва — 46-разова чемпіонка України, фіналістка трьох Олімпійських ігор, психотерапевт (Трансакційний аналіз). Понад 35 років у спорті, 12+ років психологічної практики. Telegram-канал «Психологія у спорті» | YouTube: @BeresnievaSport

  • Батькам юних спортсменів: чому ваша дитина програла і хто насправді «винен»

    Ольга Береснєва — 46-разова чемпіонка України, фіналістка трьох Олімпійських ігор, психотерапевт (Трансакційний аналіз)


    Цей текст не про всіх батьків. У мене чудова, свідома аудиторія, але сьогодні я хочу звернути увагу й на інший бік — ту частину, яку часто не хочеться бачити.


    Жертва завжди шукає винного

    Коли дитина, підліток чи дорослий спортсмен виступив невдало — то винен звісно ТРЕНЕР! Так реагує багато батьків.

    Вони забувають, що на змаганнях виступає не тренер. Стрибає, біжить, грає, пливе — саме ваша дитина.

    Так, частково ви праві — дитина не може бути “винною” повністю. Тренер також несе свою частку відповідальності.

    Але коли ви одразу шукаєте винного, ви опиняєтесь у трикутнику Карпмана — у ролі Переслідувача.

    А дізнаючись про поразку — впадаєте в роль Жертви.


    Чому так відбувається?

    Бо ви самі не вміли програвати. І це не лише про спорт — це про життя.

    Вміти визнавати:

    “Я теж відповідаю за певні дії, рішення, стосунки. Я можу помилятись. І можу це визнати, вибачитись і змінитись.”

    — це ознака зрілості.


    Коли дитина програє

    Поразка дитини — це нормально. Але замість прожити свої почуття — біль, розчарування, відчай — батьки часто не можуть витримати цю фрустрацію.

    Адже вони теж вкладали зусилля: платили за секцію, екіпіровку, тренера, приїжджали на змагання, жили цим життям.

    І тоді народжується біль, але не за дитину — спершу за себе.

    “Мені боляче. Я стільки вклав, я сподівався, я мріяв. І мені шкода себе.”

    Саме з цього починається справжня підтримка. Бо співпереживати дитині можна лише тоді, коли вмієш співпереживати собі.

    Ти не можеш дати дитині те, чого не даєш собі — прийняття, любов, розуміння.


    І що ж відбувається далі?

    Замість прожити фрустрацію — з’являється реактивний гнів.

    Гнів на тренера. Іноді — навіть на власну дитину.

    Дитина раптом стає “безмозглою”. Її треба “виправити” — знайти психолога, щоб “налаштувати голову”, а тренера — “в бан”.

    Щоб що?

    Щоб не відчувати власної фрустрації. Щоб не бути Жертвою.

    І ось батько чи мати стають то Переслідувачем, то Рятівником — радять тренеру, як тренувати, ведуть дитину до психолога, щоб “виправити” її.

    І так, непомітно, трикутник Карпмана закручується всередині самих батьків.


    Висновок

    Дитині не потрібен ідеальний батько чи мати. Їй потрібні живі, справжні, дорослі — ті, що можуть витримати поразку, свою і дитини.

    Бо саме так діти вчаться перемагати — по-справжньому.


    Ольга Береснєва — 46-разова чемпіонка України, фіналістка трьох Олімпійських ігор, психотерапевт (Трансакційний аналіз). Понад 35 років у спорті, 12+ років психологічної практики. Telegram-канал «Психологія у спорті» | YouTube: @BeresnievaSport