Автор: Ольга Береснєва

Спробую коротко пояснити, чому спорт зараз такий важливий для дітей і підлітків.

По-перше, це передбачуваність і стабільність. Через війну навчання може перериватися, а тренування часто залишаються регулярною частиною життя.

Дитина знає, куди йде, що там відбуватиметься і на що може розраховувати. А це дає внутрішню опору.

По-друге, це стосунки з дорослими- ТРЕНЕРАМИ 👉яким дитина може довіряти.

Тренер, який бачить спортсмена, приймає і підтримує його, може стати важливим наставником та опорою під час таких стресів.
Поруч із такою людиною дитині легше відчувати: «У мене є підтримка».

По-третє, спорт допомагає зберігати цілі й відчуття власної спроможності.
Коли навколо багато того, на що ми не можемо вплинути, важливо мати справу, у який можна робити маленькі кроки, помічати свій розвиток і відчувати: «Я можу. У мене виходить».

Так дитина/ підліток поступово відчуває, що може впливати на власні зусилля, бачити їхній результат і більше довіряти своїй здатності впливати на життя.

Під час війни почуватися вразливими й безсилими — природно.
Ми не можемо самі зупинити війну, і через це можуть з’являтися страх, гнів, розпач, апатія. Але підтримка, зрозумілі цілі й можливість впливати хоча б на частину свого життя можуть допомагати дитині справлятися з напругою. Та формуватися психологічно здоровою особистістю!

Звісно, сам спорт не гарантує психологічного благополуччя. Але він може бути важливою опорою — місцем, де дитина відчуває, що вона не сама, що її підтримують і що в неї є сили рухатися далі. А те, як дорослі допомагають дітям проживати складні часи, має ПРЯМЕ значення і для їхнього майбутнього.

Тому спорт — аматорський чи професійний — сьогодні може підтримувати не лише фізичний розвиток, а й психологічне благополуччя дітей.

я дітей.

Ще раз дякую вам за ваш приклад. Бережіть себе та свої сім’ї!

Залишились постійні тренування які тримають у тонусі і є наступна мета та план її досягнути.

Київ постійні тривоги, та вибухи, тренери об’єднуються в залі де є укриття та можливість проводити тренування. Є план змагань, виїзди за кордон чи західну Україну.

Дитина відчуває свою значимість, відчуває що може щось змінити, чогось досягти. Це мабуть головне сьогодні.

Коли часом сам відчуваєш повну безпорадність та розгубленість.

Не так давно тренерка з Києва сказала мені:

«А заради чого мені зараз тренувати? Який спорт має сенс зараз?..»

І я посміхнулася.

Тому що буквально тиждень тому сама ставила собі ті самі запитання.

Який спорт?
Які результати?
Навіщо це все зараз?

І сьогодні я, здається, можу відповісти на це трохи інакше.

Так, усе пізнається в порівнянні.

Життя має більшу цінність, ніж будь-яке спортивне досягнення, результат чи медаль.

І я не думаю, що зараз потрібно робити вигляд, ніби нічого не відбувається, і продовжувати вимагати від себе, дітей та спортсменів результатів так, наче умови нашого життя залишилися такими самими.

Але як психолог я хочу показати тренерам, наскільки ви зараз важливі.

Можливо, ви навіть не до кінця усвідомлюєте, яку роль сьогодні відіграєте в житті дітей та підлітків.

Дитина чує сирени, прокидається вночі, спускається в укриття, бачить тривогу дорослих, хвилюється за батьків. А потім встає зранку і має продовжувати своє звичайне життя.

Коли людина довго живе у стресі, напруга нікуди сама по собі не зникає.

Нервова система знову і знову реагує на небезпеку, тіло напружується — і цій напрузі потрібен вихід.

А діти дуже багато проживають саме через тіло.

Рух, гра, фізичне навантаження, тренування — це один зі здорових способів скидати частину цієї напруги.

Тому спорт сьогодні — це не тільки про результат.

Це місце, де дитина може бігти, стрибати, плавати, грати, змагатися, сміятися, фізично втомлюватися, відчувати своє тіло і свою силу.

І хоча б на якийсь час вона не просто дитина, яка живе під час війни.

Вона знову просто дитина.

І тут велике значення має не тільки спорт.

Велике значення має тренер.

Тренер, який може пожартувати, підтримати, посміятися разом із дітьми, іноді дозволити їм просто погратися.

Тренер, який може побачити, що сьогодні перед ним не просто спортсмен, від якого потрібно отримати результат, а втомлена, напружена або налякана дитина.

Бо для дитячої психіки має значення не тільки те, що з нею відбувається, а й те, хто в цей момент знаходиться поруч.

Тому сьогодні результат роботи тренера — це не тільки медаль, місце чи виконаний норматив.

Це ще й дитина, у якої є місце, куди вона приходить і де життя продовжується.

Звичайно, спорт не може прибрати всі наслідки життя в умовах війни.

Але фізична активність, звична структура тренувань, спілкування з іншими дітьми та контакт із тренером можуть бути хорошою опорою для психіки.

І ще мені хочеться сказати самим тренерам.

Вам теж зараз непросто.

Ви так само не спите ночами, хвилюєтеся за дітей і близьких, чуєте сирени, втомлюєтеся.

А потім приходите на тренування, де на вас дивляться діти.

Іноді їм від вас потрібні техніка, дисципліна і результат.

А іноді — підтримка, стабільність або просто нормальний жарт.

Тому сьогодні на запитання тієї тренерки:
«Заради чого мені зараз тренувати?» — я б відповіла так:

Ви робите свою роботу заради більшого, ніж результат.

Ви робите її заради майбутнього цих дітей.

І, можливо, через багато років хтось із них розповідатиме вже своїм дітям:

«Коли була війна, я ходив на тренування. І там мені було добре. Там був мій тренер».

Можливо, вони не згадають усі свої результати, нормативи чи місця.

Але можуть пам’ятати тренера, поруч із яким у дуже непростий час їм було добре і безпечно.

Тому велика вдячність кожному тренеру, який продовжує працювати в умовах війни.
Бережіть себе та своїх близьких.

Після постійних обстрілів, постійного звучання сирен вдень і вночі, після ночей без нормального повноцінного сну, постійного хвилювання за дитину, чоловіка, близьких — я в якийсь момент просто втратила сенс щось писати про спортивну психологію.

Хоча я продовжувала працювати як психотерапевт, бо тут якраз розуміла цінність цієї роботи.

А ось щось створювати для спорту я перестала бачити навіщо.

Який спорт в Україні, коли є одне бажання — ВИЖИТИ?

Спорт важливий там, де є безпека, де немає війни, де люди можуть будувати плани, готуватися до змагань, ставити цілі, боротися за результат, відновлюватися після змагань.

А в Україні зараз ГОЛОВНЕ — вижити та ментально вистояти.

Бо життя все одно вище за будь-який результат.

Моя внутрішня ціль, заради якої я взагалі почала говорити про спортивну психологію, перестала мати сенс.

Зрозумівши, що далі я просто не можу написати нічого про спорт, я дала собі час — без вимог до себе.

Приблизно тиждень я просто працювала як психотерапевт зі своїми постійними клієнтами й більше нічого від себе не вимагала.

А потім ми з дитиною поїхали в село.

Маленьке село, де немає повітряних тривог, не чути вибухів, а машини проїжджають настільки рідко, що ти раптом починаєш чути тишу.

Там я виспалася.

Просто нормально виспалася три дні поспіль.

І саме там, коли нервова система трохи відпустила, я раптом зрозуміла одну річ.

Те, що відбулося зі мною зараз, дуже схоже на те, що колись відбувалося зі мною у професійному спорті.

Є моменти, коли твоя ціль більше не працює.

Ти дуже довго до чогось ішов. Хотів стати кимось. Хотів показати певний результат. Хотів виграти, відібратися, довести, досягти. А потім у якийсь момент цього не сталося. Або сталося зовсім не так, як ти планував.

І спочатку там дійсно може бути відчай.

Тому що стара ціль втрачена, а нової ще немає.

І тоді виникає дуже складне запитання:

А заради чого мені рухатися далі?

І ось тут я знову повернулася до того, що багато разів бачила і у спорті, і в психотерапії.

Є щось більше за ціль.

Це сенс і цінність.

Ціль може перестати працювати. Її можна не досягти. Вона може змінитися. Те, що ще вчора було надзвичайно важливим, сьогодні може взагалі втратити значення.

Але якщо за ціллю стоїть цінність — ти можеш знайти інший шлях.

Я справді можу все це кинути. Без проблем.

Моєю основною роботою була і залишається психотерапія. Я можу більше не писати про спортивну психологію, не пояснювати, не розповідати, не намагатися щось змінити у спортивному середовищі.

Але тоді я поставила собі інше запитання:

А заради чого я взагалі туди йшла?

І відповідь прийшла сама 👉

Заради цінності.

Заради того, щоб бути почутою в тому, що у спорті можна по-іншому.

Можна досягати і при цьому не руйнувати себе.

Можна ставати сильнішим, не знищуючи свою самооцінку.

Можна програвати і не переставати після цього поважати себе.

Можна через спорт не тільки здобувати медалі, а й формувати себе, пізнавати себе, вчитися витримувати складне, боротися, відновлюватися, вставати після невдач.

І якщо хоча б одна людина, прочитавши мої тексти чи почувши мене, змогла змінити думку про себе — з негативу на прийняття, — усе це вже було не дарма.

Частина 2 далі

Іноді спортсмен приходить до спустошення, приходять думки:

«Я більше так не хочу».
«Не бачу сенсу продовжувати».
«Можливо, зі мною щось не так».

Не поспішайте тікати від цих почуттів і не звинувачуйте себе за них.

З вами не обов’язково щось не так. Можливо, ви дуже втомилися. Можливо, звичний сенс спорту змінився. А можливо, ви справді наблизилися до свого рішення завершити цей шлях.

Але важливо не змушувати себе негайно вирішити, що робити далі.

Якщо ви спортсмен — дайте собі час.
Якщо ви батьки допоможуть спочатку собі та спортсмену — стабілізуватися, а не вимагайте від себе чи дитини швидкої відповіді:

«Так як ти хочеш далі!? Ти продовжуєш чи кидаєш?»

Іноді потрібна пауза, щоб переключитися, відновити сили й побачити ситуацію ширше.

Перше і найповніше ❗️спочатку визнати весь свій шлях: перемоги й поразки, досягнення, складні моменти, зростання і те, чого ви навчилися.

Спалить собі- може те що я хотів не вийшло, але я признаю свій вклад, свій труд, свої зусилля!

Я ціную себе за це!!

Ми всі звикли бачити лише результат, рекорди, медалі!
І зовсім не визнаємо той труд який був вкладений, а саме він і ж вага медаль та досягнення!!!

І це я пишу як батькам так і спортсменам так і тренерам!!!

Ваш труд Великий та Поважний!!
Але якщо ви це не визнаєте, ви будите весь час думати, що могли щось змінити, щось допрацювати, щось догнати…. І були у спустошеному стані.

Якщо зараз ви звинувачуєте себе чи інших, можливо, вам ще дуже боляче. З такого стану важко побачити новий сенс і прийняти рішення, яке справді буде вашим.

Спочатку варто подбати про свій стан і дати собі час прожити те, що відбувається.

Поки ви відновлюєтеся, можна продовжувати звичні справи, якщо вони вам підходять. А можна поступово пробувати щось нове. Не для того, щоб знайти заміну спорту, а щоб прислухатися до себе й помітити, що ще може бути важливим.

І тільки тоді поставити собі головне запитання:

З якого стану я приймаю подалі рішення?
Зі спустошення й відчаю?
Чи з поваги до себе та до всього шляху, який я пройшов?

Дайте собі час знайти новий сенс і продовжувати карʼєру чи завершити але щ повагою до себе!

Бережить себе та цінуйте! Не за медалі, а за ваші зусилля!

Одна моя клієнтка розповідає, що в її групі велика конкуренція між дівчатами. Багато напруження, порівнянь, іноді неприємних слів. Тренер перед змаганнями також нервує, може злитися і кричати.

Вона приходить додому, розповідає про це батькам, а вони відповідають:

— Не звертай уваги.

Я розумію батьків. Вони знають, що професійний спорт не буває ідеальним. Там є конкуренція, тиск, різні тренери та різні діти. І, звичайно, батьки хочуть навчити свою дитину бути сильнішою, не реагувати на все й продовжувати працювати.

Але фраза «не звертай уваги» часто робить дитині ще важче.

Тому що спочатку дитина не вирішує, як їй реагувати. Спочатку вона відчуває: їй боляче, страшно, образливо або неприємно. А коли в цей момент їй кажуть «не звертай уваги», вона може почути зовсім інше: «Не відчувай. Не засмучуйся. Те, що з тобою відбувається, не настільки важливе».

Дитині важливо не лише розповісти про те, що сталося, а й стабілізуватися психологічно поруч із дорослим. Відчути, що їй вірять, її чують і, якщо буде потрібно, захистять.

Іноді важкою стає не тільки сама ситуація, а й те, що відбувається після неї.
👉Чи залишилася дитина зі своїм болем сама?
👉Чи почула: «Я тебе розумію, це справді неприємно»?
👉Чи знову мусила зробити вигляд, що нічого не сталося?

Якщо тренер або інші діти переходять межі, батькам потрібно втручатися, а не вчити дитину терпіти.

Якщо ж ситуація неприємна, але не виходить за межі, тоді важливо пояснити різницю між «не звертати уваги» і «не брати особисто».

Можна сказати:

«Я тебе чую. Це справді неприємно, і ти маєш право так почуватися. 🙏
Ми не можемо змінити характер тренера або поведінку інших дівчат. Але можемо разом навчитися не забирати їхні слова всередину.

Крик тренера — це його стан і його напруження. Це не означає, що ти погана спортсменка. А слова інших дітей не стають правдою тільки тому, що вони їх сказали».

Дитина не може на сто відсотків не звертати уваги на те, що відбувається з нею майже щодня. Але вона може поступово навчитися не робити чужу злість, критику чи біль частиною себе.

Вона може знати: «Я маю право помилятися. Я маю право засмучуватися. Але чужі слова не визначають, яка я людина і який я спортсмен». Але зробити це сама дитина НЕ може!
Їй потрібна допомога батьків!!!

І найголовніше — Дитина повинна відчувати, що вдома є дорослі, які не скажуть їй «не відчувай», а скажуть:

«Я тебе чую. Я поруч. І я завжди за тебе».

Психологічно безпечний тренер — це не тренер, який завжди м’який і ніколи не критикує. Це тренер, поруч із яким спортсмен може витримувати високі вимоги, помилятися, вчитися й розвиватися без страху приниження, покарання чи втрати власної цінності.

Основні критерії:

1. Поважає особистість спортсмена.
Оцінює дію, техніку, поведінку чи результат, але не принижує саму людину. Не використовує: «ти тупий», «ти слабак», «з тебе нічого не буде».
1. Не керує через страх.
Не використовує крик, погрози, залякування, мовчання, ігнорування чи публічне приниження як постійний спосіб мотивації.
1. Дає право на помилку.
Помилка для нього — частина навчання, а не привід покарати спортсмена або поставити під сумнів його здібності.
1. Дає зрозумілий зворотний зв’язок.
Спортсмен розуміє: що саме було добре, що не вийшло і що конкретно потрібно зробити наступного разу.
1. Передбачуваний у своїх реакціях.
Спортсмену не доводиться постійно вгадувати настрій тренера: «Сьогодні він мене похвалить чи знищить за ту саму помилку?»
1. Розділяє результат і цінність спортсмена.
Поганий виступ не робить спортсмена «поганим». Програш не забирає повагу тренера.
1. Поважає психологічні та фізичні межі.
Не висміює біль, страх, втому чи емоції. Водночас допомагає спортсмену розрізняти реальне обмеження і момент, коли потрібно навчитися витримувати навантаження.
1. Не використовує стосунки як покарання.
Не позбавляє уваги, тепла чи контакту за поганий результат. Не створює систему: «переміг — ти мені потрібен, програв — тебе для мене немає».
1. Не порівнює спортсменів для приниження.
Конкуренцію може використовувати як частину спорту, але не будує мотивацію на соромі: «Подивись, усі можуть, один ти ні».
1. Допускає діалог.
Спортсмен може сказати: «Я не зрозумів», «мені страшно», «я не згоден», «мені боляче» — і не боятися помсти за ці слова.
1. Контролює власні емоції.
Тренер теж може злитися, засмучуватися і бути незадоволеним. Але він не робить спортсмена контейнером для своєї тривоги, агресії чи розчарування.
1. Зберігає професійні межі та відповідальність.
Не маніпулює залежністю спортсмена від нього, не вимагає безумовної покори й не використовує свій авторитет для психологічного тиску.

Головний критерій дуже простий: спортсмен може боятися складного старту, високої відповідальності чи невдачі — але він не повинен боятися свого тренера.

Психологічна безпека не означає відсутність дисципліни та високих вимог. Навпаки, тренер може бути дуже вимогливим. Різниця в тому, як саме він вимагає: через розвиток і відповідальність чи через страх і приниження.