Перш за все хочу пояснити, що таке емоційне насильство.
Емоційне або психологічне насильство — це не один грубий вчинок чи випадково сказане образливе слово. Це систематичне приниження, знецінення, залякування, маніпуляції, контроль, погрози, створення постійного страху та відчуття власної нікчемності.
У спорті це може виглядати по-різному. І дуже важливо розуміти: жорстка дисципліна та психологічне насильство — це абсолютно різні речі.
За останні роки я супроводжувала достатньо спортсменок, які знайшли в собі сили піти від тренера, який роками емоційно, а іноді й фізично, завдавав їм болю.
Це дуже непроста тема.
І мені одразу хочеться сказати одну важливу річ.
Коли ми говоримо про такі історії, дуже легко починає падати тінь на всіх тренерів-чоловіків. Не всі тренера чоловіки вчиняють емоційне насилля‼️‼️‼️
Я знаю багато тренерів-чоловіків, які є порядними, професійними, чесними людьми. Вони виховали не одне покоління спортсменів і стали для своїх вихованців прикладом сили, людяності та поваги.
Тому ця стаття не про всіх тренерів.
Вона про конкретних людей, які, маючи владу над дитиною чи підлітком, починають цією владою зловживати.
На жаль, таке трапляється не лише у спорті. Це відбувається у всіх сферах життя.
А тепер про те, що відбувається після того, як дівчина наважується піти.
Майже кожна з них чує однакові слова:
— «Ти все придумала.»
— «Такого не було.»
— «У тебе хвора фантазія.»
— «Тобі здалося.»
— «Ти сама все неправильно зрозуміла.»
— «Ти просто хочеш помститися.»
Це називається газлайтингом — коли людину систематично змушують сумніватися у власній пам’яті, почуттях та реальності.
Окремо хочу сказати про дружин таких тренерів.
Для багатьох із них визнати, що чоловік роками емоційно принижував дітей, іноді застосовував фізичне насильство або переходив особисті кордони неповнолітніх спортсменок, означає поставити собі дуже важкі запитання.
Як я цього не бачила?
Чому я не помічала?
Чи можу я й надалі жити з цією людиною?
Іноді відповідь на ці питання може повністю змінити їхнє життя.
Саме тому психіка нерідко обирає інший шлях — не бачити, заперечувати і звинувачувати не дорослого чоловіка, а дівчинку.
І тоді починається справжнє цькування.
Саме дружини нерідко стають найактивнішими захисницями таких чоловіків.
Вони нападають на дівчат, називають їх брехухами, приписують їм різні мотиви, намагаються дискредитувати кожне їхнє слово.
Не тому, що вони обов’язково знають правду.
А тому, що визнати правду іноді психологічно набагато важче, ніж її заперечувати.
Не менш болючою буває реакція батьків.
І тут я теж бачу дві різні історії.
Є батьки, яким дуже боляче. Вони можуть відчувати провину за те, що не помітили або не змогли вчасно захистити свою дитину.
Але вони залишаються поруч.
Вони борються за свою доньку.
Вони стають її опорою.
І тоді психолог, батьки та сама дівчина стають однією командою. Саме в такому безпечному просторі відновлення відбувається значно швидше.
А є інша історія.
Коли батьки не лише не захищають свою дитину, а починають звинувачувати її.
Для багатьох із них визнати, що вони не змогли захистити власну доньку, настільки боляче, що психіка шукає інший вихід.
Найпростішим стає сказати:
«Ти все вигадала.»
«Не перебільшуй.»
«Ти сама винна.»
Для дитини це вже не просто відсутність підтримки.
Для неї це переживається як зрада.
Зрада тих людей, які мали бути найбезпечнішим місцем у її житті.
Саме тому працювати з такими спортсменками значно складніше.
Вони ніби залишаються самі проти великої системи.
Через деякий час вони починають говорити на консультаціях:
«Може, я справді все придумала?»
«Може, це була моя вина?»
«Може, мені просто здалося?»
І це вони говорять навіть тоді, коли є свідки, коли є інші потерпілі, коли є факти.
Чому?
Тому що якщо достатньо багато дорослих людей починають заперечувати твою реальність, мозок поступово починає сумніватися сам у собі.
Особливо якщо це говорять мама, тато, тренер та інші авторитетні дорослі.
