Категорія: З Telegram-каналу

За роки професійної кар’єри спортсмен проходить через багато різного: перемоги й поразки, травми, тиск, помилки, розчарування та очікування, які не справдилися.

І все це залишається всередині.

Фізичну втому ми помічаємо швидко: тіло болить — отже, потрібно поспати, відпочити, відновитися. Але психіка теж втомлюється. Просто її втому не завжди можна побачити.

Коли болю і напруження накопичується забагато, спортсмен мимоволі починає більше помічати погане: довго пам’ятає помилки, знецінює вдалі виступи й очікує, що знову щось піде не так.

Так психіка намагається захистити його від нового болю.

Іноді після програшу, під час сильного стресу або в ситуації, яку спортсмен не може контролювати, всередині виникає дуже емоційно заряджена думка:

«Я не можу. Я більше не можу».

Це може бути не просто думка одного дня. У ній — уся втома, яка накопичувалася роками.

Психіка запам’ятовує її, і поступово вона може перетворитися на внутрішнє рішення про себе: «Я не впораюся».

Минає час, і спортсмен уже не розуміє, чому почав сильніше нервувати перед стартом, втрачати впевненість або не витримувати напруження у вирішальний момент.

Це не означає, що він став слабким або втратив свої здібності. Можливо, всередині просто накопичилося надто багато того, що він довго намагався витримати.

Якщо ви помітили це за собою, спробуйте згадати: коли і за яких обставин усередині вперше з’явилося рішення «я більше не можу»?

Далі я дам декілька технік, які допоможуть вам із цим працювати.

Спортсмен бореться всю дистанцію, а на фініші тіло «здається» — і він сам не розуміє, що сталося.
У цьому відео я розбираю механізм, який стоїть за цим: накопичений негативний досвід, остання крапля і несвідоме сценарне рішення «я не зміг». І показую чотири кроки, якими ми працюємо з цим на консультаціях.

🎬 До цього допису в каналі додано відео — дивитися в Telegram.

З появою ChatGPT ми отримали багато нових можливостей. А разом із ними — іноді й нові «міфи».

Все частіше до мене звертаються батьки спортсменів, які вже мають список «побажань» від роботи з психологом:

✅ щоб був упевненим у собі на старті;
✅ зберігав стійкість у стресових ситуаціях;
✅ утримував концентрацію протягом усього виступу;
✅ умів керувати своїми емоціями;
✅ самостійно приймав складні рішення;
✅ умів справлятися з поразкою та швидко відновлюватися після невдач.

І цей список дуже нагадує відповідь ChatGPT на запит:
«Які психологічні навички має спортсмен-олімпієць?»

Можна легко отримати 10, 15, навіть 20 пунктів.

Звучить чудово. Але є важливий нюанс.

Не існує спортсмена, у якого всі ці навички розвинені однаково добре і на найвищому рівні.

Один чудово витримує тиск, але важко переживає поразку. Інший упевнений у собі, але губиться, коли щось іде не за планом.

А головне — коли ми дивимося на психологічно зрілого олімпійця, ми бачимо вже результат багатьох років його спортивного та життєвого досвіду.

За його плечима сотні стартів, перемоги, поразки, помилки, форс-мажори, власні висновки. Часто — роки роботи з тренером, наставником або психологом.

А тепер уявімо спортсмена 12–16 років.

Це підліток. Його психіка ще розвивається, а досвіду, на який можна спертися, ще просто недостатньо.

І від нього вже хочуть:
стресостійкості, самостійності, впевненості, концентрації, контролю емоцій та зрілого ставлення до поразки.

А потім очікують, що психолог сформує все це за декілька консультацій.

Так не працює.

Психологічні навички формуються поступово — через досвід, повторення та системну роботу.

І не лише в кабінеті психолога.

Важливо, як мама реагує на поразку.
Як тато реагує на помилку.
Як поводиться тренер, коли спортсмен не справляється.

Бо юний спортсмен вчиться регулювати себе поруч із дорослими.

Тому моя рекомендація проста:

Не беріть список із 15 навичок.
Подивіться на конкретного спортсмена.

Що саме зараз у нього найбільше «провалюється»?

Наприклад, після однієї помилки він «розсипається» і вже не може повернутися у виступ.

Ось із цим і працюємо.

Системно. На консультаціях, тренуваннях, змаганнях — поки новий спосіб реагування не стане навичкою.

Бо психологічна навичка — це не те, що спортсмен зрозумів на консультації.

Це те, що він здатний самостійно зробити в момент стресу.

А для цього потрібні час, досвід і повторення.

Не потрібно створювати «ідеального спортсмена».
Потрібно поступово розвивати реального.

Про Етері Тутберідзе кажуть, що вона створює фабрику зірок — і що вона жорстока. У цьому відео я дивлюся на неї не як уболівальниця й не як суддя, а як спортивний психолог і психотерапевтка: звідки береться така сила, у чому насправді її унікальність і яку ціну платить система.

Починаю з дитинства: п'ята дитина в сім'ї, батько на двох роботах, і сцена, коли чотирирічна Етері б'є батька по плечу — «в тебе ще є я». З цього «визнай мене» виростає сценарій вижившого: я є, я можу, я доведу. Далі — травма, США, теракт в Оклахомі, федерація, яка кинула, і повернення з нуля.

Потім — головне. Жорстоких тренерів багато, але чому саме вона стала такою відомою? Розбираю чотири речі: рамку високих стандартів (і чому «тепла ванна» не повертає спортсмена в окопи), психологічний сканер — здатність серед тисячі дітей побачити ту, яка вигризе медаль, деконструкцію спорту на складові з командою фахівців, і вміння не брати на себе програш чи відхід спортсменки.

І чесно про слабку сторону: система, яка не вміє зробити півкроку назад, — і чому дівчата покидають спорт у 20 з розладами харчової поведінки та виснаженою психікою. Де межа між жорстокістю і високими умовами — про це у фіналі.

Я не виправдовую і не засуджую. Я показую механізм — щоб спортсмени, батьки і тренери бачили, що з цього беруть вони.

🎬 До цього допису в каналі додано відео — дивитися в Telegram.

У цьому відео я будую вежу з дитячих кубиків. Кубик за кубиком — так тренер роками збирає свого спортсмена: техніку, збори, змагання, підтримку. Десь спортсмен захворів, випав, травмувався — тренер збирає знову.

І ось у цю побудову приходить психолог і каже: «Потрібна пауза. Коли повернемося — не знаємо».

Що відчуває тренер? Гнів. Не тому, що він поганий — а тому, що на його очах руйнується те, що він будував десять років. І тоді спортсмен чує: «Зберись», «Полікуй голову», «Я знайду ще трьох таких».

Це відео — про емоційне виснаження очима обох: спортсмена, який 15-20 років живе в режимі «я повинен» і одного дня каже «я виграю — і нічого не відчуваю», і тренера, який не може почути слово «пауза», бо для нього це слово означає втрату.

Розбираю механіку вигорання через дефіцит сатисфакції, ознаки термінального виснаження, чому психіка лякає тренера більше за перелом, і два шляхи: гнів, який гарантовано забирає спортсмена, — і людяність («я не хочу тебе втрачати, я чекаю тебе»), яка на 90% його повертає.

І головне: виснажуються не слабкі. Виснажуються найсильніші — бо саме вони терплять найдовше.

🎬 До цього допису в каналі додано відео — дивитися в Telegram.

Важливо — що ти почав думати про себе після цих програшів і як почав втілювати цю думку у своє життя.

У професійному спорті буде різний досвід. Перемоги, сильні старти, помилки, провали, періоди, коли довго не виходить.

І, звісно, будуть програші.

Питання не в їх кількості.
Питання — який висновок про себе я зробив після них.

Наприклад, спортсмен програв важливі змагання і подумав:

«Може, я не такий сильний».
«Може, я не зможу».
«Може, я недостатньо готовий».

Начебто просто думки після невдалого старту.

Але на наступні змагання ця думка вже йде разом із ним:

«А раптом знову не вийде?»
«А чи точно я готовий?»

Спортсмен починає більше контролювати себе, сумніватися, обережніше діяти, помічати те, що підтверджує його страх.

І те, що колись було лише думкою після програшу, поступово починає впливати на його поведінку.

Так формується самоздійснюване пророцтво:

я щось вирішив про себе → почав цього від себе очікувати → почав відповідно діяти → отримав підтвердження: «Я так і знав. Я не можу».

Тому після невдалого виступу важливо аналізувати не тільки техніку, тактику чи фізичну готовність.

Варто запитати себе:

Що після цього програшу я почав думати про себе?

Бо програш — це досвід.

А «я не можу», «я слабкий», «я не готовий» — це вже висновки про себе, які можна забрати з собою в наступний старт.

P.S- Не так важливо, скільки разів ти програв.
Важливо — що ти про себе після цього вирішив і чи не почав жити та змагатися відповідно до цього рішення.

Спочатку була думка. Думка стала дією. А дія — результатом.

Оптимальна бойова готовність до змагань не виникає за один день. Вона формується роками.

Коли спортсмен ще юний, у нього просто немає достатньо власного досвіду, на який можна спертися. Саме тому на початку спортивного шляху так важлива підтримка батьків і тренера. Вони певний час стають тією зовнішньою опорою, яка допомагає витримувати хвилювання, невдачі, тиск і невідомість.

А далі поступово формується власна внутрішня опора спортсмена.

І народжується вона не лише з перемог.

Перемоги й поразки.
Вдалі й провальні старти.
Помилки.
Форс-мажори.
Ситуації, коли все пішло не за планом — але ти впорався.
Іноді навіть досвід, який зовсім не хотілося б повторювати.

Усе це накопичується.

І одного дня спортсмен виходить на старт уже з іншим внутрішнім відчуттям:

«Я багато чого проходив. Я знаю себе. Я знаю, що можу впоратися».

Саме так з роками формується здатність знаходити свій оптимальний бойовий стан — той індивідуальний стан, у якому спортсмен найкраще реалізує те, до чого готувався. У спортивній психології індивідуальність такого оптимального стану добре описується моделлю IZOF: найкращий робочий стан у кожного спортсмена свій.

О.Б.С. — це не відсутність хвилювання.
Це досвід, опора на себе і вміння привести себе в той стан, у якому ти готовий діяти.

Більше про це — у відео, яке вже є в моєму Telegram-каналі.

🎬 До цього допису в каналі додано відео — дивитися в Telegram.

Є одна тема, яку я останнім часом все частіше бачу на консультаціях.

Спортсмену важливо мати місце для своєї вразливості.

Що я маю на увазі?

Це моменти, коли ти з чимось просто не справляєшся.

✔️Не вивозиш.
✔️Не знаєш, як.
✔️Не можеш.
✔️Не виходить.

І це може стосуватися зовсім різних речей.

⚡️Стоїть вага, хоча ти контролюєш харчування.
⚡️Треба оформити документи — а ти дивишся на них і не знаєш, з чого почати.
⚡️Не склав іспит з першого разу.
⚡️Роками вчиш англійську — а вона все одно дається важко.
⚡️Не виходить якийсь рух.
⚡️Не складається техніка, як треба.
⚡️Не приходить результат, хоча ти працюєш на всі 100%

⛔️Так. Не виходить. І все.

І саме тут спортсмену набагато важче, ніж людині, яка ніколи не жила у професійному спорті.

Тому що роками нас вчили іншого:

✔️працюй і все вийде;
✔️вдосконалюйся і переможеш;
✔️терпи і буде тобі потім результат;
✔️не здавайся і ти переможеш;
✔️будь кращим;
✔️працюй над слабкими місцями;
✔️ставай кращою версією себе.

☝️І в цьому багато хорошого. АЛЕ👉

Саме ця здатність працювати там, де важко, часто й приводить спортсмена до великого результату.

☝️Але є й інша сторона.

Поступово всередині може сформуватися дуже жорстке правило:

«Якщо я достатньо стараюся — у мене повинно ВСЕ виходити».

А якщо не виходить?

Ось тут починається найцікавіше.
Проблемою стає вже не сама ситуація.

⚡️Не англійська.
⚡️Не вага.
⚡️Не іспит.
⚡️Не техніка.
⚡️Не результат.

Проблемою стає те, як спортсмен починає ставитися до себе в цій ситуації.❗️

«Що зі мною не так?»
«Чому я не можу?»
«Я ж повинен справлятися».
«Інші можуть, а я ні».
«Треба ще більше старатися».

І звичайна людська складність дуже швидко перетворюється на внутрішню катастрофу.❌

Тому що зустрітися зі своїм «я не можу» людині, яку роками вчили «ти можеш більше», — насправді дуже непросто.

Але вразливість — ❤️‍🔥 це не капітуляція.

Визнати:

«Так, мені зараз важко».

«Так, у мене не виходить».

«Так, я не знаю, що робити».

«Так, тут мені потрібна допомога — не означає здатися.‼️‼️‼️✈️

Це означає перестати воювати із фактом, який уже є.

І тільки після цього можна вирішувати, що робити далі.

Можливо, продовжувати пробувати.

Можливо, змінити підхід.

Можливо, попросити допомоги.

Можливо, дати собі більше часу.

А можливо, визнати, що не все у світі я зобов’язаний робити ідеально.

І тут для мене є дуже важлива точка психологічної зрілості спортсмена:

Я — не тільки спортсмен.
Я ще й людина.

А людина може бути сильною в одному і розгубленою в іншому.

Може вигравати змагання і не знати, як заповнити якийсь документ.

Може витримувати неймовірні фізичні навантаження і не скласти іспит з першого разу.

Може бути дисциплінованою, сильною, професійною — і все одно мати речі, які їй даються важко.

Одне не скасовує іншого.

Тому іноді спортсмену потрібно не ще сильніше себе «прокачати».

А сказати собі:👉 «Так. Ось тут я вразливий.
Ось тут мені важко. І мені не потрібно знищувати себе за це».

🧘‍♀️Дивно, але саме з цього місця часто і починаються зміни.

Не з чергової вимоги стати кращим.
А з нормального контакту із собою.

Без катастрофи.
Без сорому.
Без внутрішнього покарання.

Сила спортсмена — не в тому, щоб у нього завжди все виходило.

Сила ще й у тому, щоб витримати момент, коли не виходить, — і не втратити в цей момент повагу до себе.

У спорті бувають моменти, коли щось не виходить: рух, елемент, час, результат. З’являється страх, злість, роздратування — на себе, тренера, суперника чи ситуацію.

У цей момент важливо не застрягнути у своєму стані, а навчитися його змінювати.

1. Крок
Усвідомте свій стан.

Спочатку просто помітьте, що з вами зараз відбувається.

Часто складний емоційний стан проявляється через тіло: ви ніби внутрішньо стискаєтесь, затискаєтесь, стаєте напруженими.

Запитайте себе:

Що я зараз зі мною?

Я злюсь? Я роздратована, що не виходить? Я боюся?

Не потрібно це аналізувати. Поки що — просто назвіть свій стан.

2. Крок
Напружте все тіло — і відпустіть з сильним видихом!

Якщо тіло вже затиснуте, спробуйте свідомо посилити це напруження, а потім різко його відпустити.

Стисніть кулаки.
Напружте руки, ноги, живіт — усе тіло.

Затримайте напруження на кілька секунд — і різко розслабтеся.

Повторіть 2–4 рази.

Відчуйте різницю між напруженням і розслабленням.

3. Крок.
Відокремте себе від ситуації.

Нагадайте собі:

Я — не мій результат.
Я — не мій час.
Я — не рух чи елемент, який зараз не виходить.

Якщо є можливість — фізично зробіть крок уперед, ніби виходячи з попереднього стану.

Якщо такої можливості немає — зробіть цей крок в уяві.

Залиште те, що не вийшло, позаду. І поверніться до того, що можете зробити зараз.

4. Крок.
« Я є…»

Згадайте себе в тому стані, коли у вас усе виходило.

Якими ви були?

Я легкий.
Я вільна.
Я спокійний.
Я розслаблена.
Я сильний.
Я в потоці.

Не шукайте «правильного» слова.

Це має бути ваше слово і ваш стан.

Скажіть його собі чітко:

«Я є…»

І продовжуйте діяти.

Не занурюйтеся зараз у зайву рефлексію:

«Чому в мене знову не виходить?»
«Що зі мною не так?»
«Чому я не можу?»

Розбір буде потім.

Зараз ваше завдання — змінити стан і продовжити діяти.

І практикуйте. Не очікуйте, що все вийде з першого разу.

Уміння керувати своїм станом — це така сама навичка, як будь-яка інша у спорті. Її потрібно тренувати.

(У ПРОФЕСІЙНОМУ СПОРТІ)

У професійному спорті спортсмен не може зупинятися щоразу, коли йому важко.

Втомився — тренуєшся.
Не хочеться — все одно йдеш на тренування.
Щось болить — лікуєшся, відновлюєшся і продовжуєш.

Це реалії професійного спорту.

Роками тіло спортсмена адаптується до надвисоких навантажень. Втома, біль, психологічне напруження, постійне подолання себе стають частиною професії.

І спортсмен не може просто одного ранку сказати:
«Я сьогодні не хочу».

Є тренер, команда, контракт, збірна, відбір, змагання, до яких готувалися роками.
Є відповідальність перед собою та іншими.

Але фізичне та психологічне виснаження може накопичуватися роками.

І якщо спортсмен довго не може сказати:
«Мені важко. Я більше так не можу»,
іноді за нього починає говорити тіло.

Як тіло каже «НІ»?!👉 такими симптомами як:
Нудота перед стартами. Часті хвороби. Проблеми зі шлунком. Безсоння. Головний біль. Слабкість. М’язові спазми. Загострення старих травм.

Іноді нова травма виникає буквально напередодні важливого старту.

Звичайно, не кожна хвороба чи травма має психологічну причину. Будь-які фізичні симптоми насамперед потребують уваги лікаря.

Але іноді варто подивитися ширше:

Що відбувалося зі спортсменом останні місяці чи навіть роки?

Скільки накопичилося втоми, страху, болю, злості, розчарування, тиску, невисловлених переживань?

І це все накопичувалося роками!
———-
Що тоді робити спортсмену?

Насамперед — не воювати із симптомом.

Не просто прибрати нудоту чи тривогу, щоб спортсмен міг терпіти далі.

Важливо зрозуміти:

Про що говорить цей симптом?

⚡️Коли він з’являється?
⚡️Перед якими стартами?
⚡️Після яких ситуацій?
⚡️Чого спортсмен боїться?
⚡️Що змушує себе витримувати знов і знов?
⚡️Що стало для нього настільки нестерпним?

І часто ми знаходимо не одне велике:

«Я більше не хочу займатися спортом», а багато маленьких речей, які роками залишалися без уваги.

Спортсмен може любити свій вид спорту, але більше не витримувати багато різних речей.

(У кожного спортсмена це щось своє- спілкування з тренером в тому форматі, в якому вже не має сил спілкуватися, тримати вагу, їздити постійно на сбори і ще 1000 різних речей)

І ось із цим уже можна працювати.

Не обов’язково залишати спорт.

Іноді потрібно зрозуміти, з чим я більше не можу йти далі, від чого мені так боляче?!
Що я сам можу змінити?!?
А що я можу відпустити, бо це не в моїй зоні відповідальності!

Памʼятаю як ми з одною спортсменкою говорили,
Про те що довгі сбори її виснажують. Після розмови з тренером, вони почали більше тренуватися вдома, там де її місце сили та психологічного відновлення і це вже призвело до того, що спортсменка перестала так часто хворіти.

Тому головне почути те, про що ТІЛО кричить спортсмену та почати змінювати те що можно змінити!