Категорія: З Telegram-каналу

Якщо простіше — надування нарцисичної частини.

Спорт, бізнес, політика. Яскраві приклади однієї цінності: досягай! І загалом це круто. Досягати приємно.

Але при цьому ніби витісняється інша частина життя, яка все одно існує: програші, помилки, форс-мажори, кризи, банкрутство, хвороби, травми та ще багато різних обставин, яких не можна оминути.

Нам показують успішних людей — Ілона Маска, Майкла Фелпса, Вінстона Черчилля. На їхньому тлі ми можемо здаватися собі маленькими й думати: «Нам би краще попрацювати — фізично, психологічно, ще якось…»

І тут ми потрапляємо в ідеалізовану картинку, якої не існує.

Усі спортсмени різні. Вася Пупкін ніколи не стане Майклом Фелпсом. Він буде іншим. І шлях у кожного спортсмена свій — із перемогами, програшами та поразками.

Коли спортсмен програє, важливо чесно відповісти собі: це справді моя дитина так засмутилася? Чи, можливо, це я — мама, тато або тренер — так переживаю?

Тут важливо відділити мух від котлет.

Мій син Вася — не Майкл Фелпс. Він програв. Я дуже засмутилася. Мені боляче, що сину боляче. Мені шкода всіх зусиль, які я вклала: возила, підтримувала, розмовляла, витрачала гроші.

Але це — мої переживання. Не потрібно намагатися надолужити їх за рахунок сина, доньки чи спортсмена. Дайте дитині прожити власний досвід і водночас залишайтеся поруч.

Якщо спортсменові складно пережити поразку, можливо, йому ще бракує досвіду або внутрішніх опор. Іноді частина спортсмена хоче залишатися в ідеалізованому світі спорту, де «я молодець, і я виграю».

Але спорт — це не лише перемоги. І наше завдання — допомогти спортсмену побачити реальність і пройти через неї, не втрачаючи поваги до себе.

«Чому мій син не приймає мою підтримку? У моєму дитинстві нас могли навіть вдарити за те, що ми балувалися на тренуванні. А зараз дітей підтримують, дають їм час. Що я роблю не так?»

Це важливе запитання, і я хочу озвучити його для всіх.

Зараз багато батьків хочуть зробити так, щоб їхні діти ніколи не пережили того, що пережили вони самі. У цьому є дуже хороше бажання.

Але іноді, намагаючись дати дитині все протилежне, ми ризикуємо повторити знайомий сценарій:
👉нас не чули батьки — і тепер ми самі можемо не почути дитину.

Ми так зосереджуємося на тому, чого не хочемо для своїх дітей, що перестаємо помічати, чого хочуть саме вони.

Нас могли змушувати, не помічати наших потреб —
і тепер, навіть із найкращих намірів, ми можемо стати надто наполегливими або давати підтримку, якої дитина не просить.

Тому важливо пам’ятати: наша дитина — окрема особистість. Їй може бути потрібна інша підтримка, ніж та, якої потребували Ви самі.

Щоб зрозуміти, яка саме, потрібен час. Потрібно спостерігати й запитувати:

✔️— Як ти хочеш, щоб я тебе підтримувала?
✔️— Що для тебе важливо?
✔️— Що я тобі даю, а чого тобі бракує?
✔️— Де мене для тебе забагато, а де замало?

Не бійтеся запитувати. Дитина дорослішає і поступово відокремлюється. І якщо вона не приймає ні вашої теплоти, ні суворості, можливо, варто зупинитися й подивитися уважніше: наскільки ваша дитина відрізняється від вас і що потрібно саме їй?

Ми часто йдемо однією колією: намагаємося дати дитині те, чого не мали самі, або вберегти її від того, що пережили. Але життя набагато ширше за одну колію. І дитина не зобов’язана потребувати того самого, що колись було потрібно нам.

Підтримувати — не означає завжди знати, як правильно. Це означає бути поруч, цікавитися, слухати й бути готовими змінювати свій спосіб підтримки.

Бо найважливіше — не просто дати дитині те, що ми вважаємо потрібним, а побачити й почути її. Свою дитину — окрему особистість зі своїми потребами.

Я хочу, щоб мій син чи донька були мотивованими, не «злили в унітаз» своє життя, а вміли йти вперед.

Ні, ви не подумайте: я нормальна мама / нормальний тато. Але якщо я не буду пушити дитину й дорогою на тренування нагадувати, що потрібно краще працювати, то вона ж виросте або ледачою, або людиною, яка не вміє досягати.

І взагалі, я думаю, що моя дитина недопрацьовує. І навіть тренер так каже.

Ну як, друзі, зустрічали таких батьків?

А тепер давайте розглянемо це не з точки зору «добре це чи погано», а глибше.

Що позитивного намагаються зробити такі батьки?

Виховати дитину, яка вміє досягати. Загалом — гарне бажання.

Але часто батьки використовують методи, яких самі навчилися в дитинстві у своїх батьків, тренерів чи інших значущих дорослих. Ніби: «Якщо я не буду доносити дитині, пушити її, то вона нічого й не зробить».

Так дитина сприймається як безпорадна — ніби без батьківського тиску вона нічого не зможе. Це модель виховання через біль.

І коли мама чи тато вже не зможуть так впливати на дитину, разом із цим тиском може зникнути й мотивація рухатися вперед. Бо власна мотивація не сформувалася. Батьки не дали на це часу: їхніх бажань і страхів було набагато більше, ніж самої дитини.

І так батьки якраз і отримують те, чого боялися.

Часто батьки пушать, бо самі не знають, як по-іншому, і всередині накопичилося багато страху. Коли цей страх і тривога прориваються, мама чи тато одразу переводять увагу на дитину. Бо там завжди є з чим працювати:

👉 Вона ж не вчиться.
👉 Не тренується як треба.
👉 Неуважна.
👉 Нічого не хоче.

Але в першу чергу потрібно зупинитися й зустрітися зі своїми страхами.

Бо ви все одно не зустрічаєтеся зі своєю дитиною по-справжньому — навіть якщо «промиваєте їй мозок» по дві години. Дитина вже навчилася вас не чути.

Вихід — спочатку помітити себе.
Свої страхи, які ви вже давно вдягнули на дитину.

Сьогодні мій день народження! 🎂🎁

І саме в цей день мені хочеться ще більше ділитися з вами корисною інформацією!

Незабаром буде більше матеріалів для тренерів та батьків!

Бо головна мета цього каналу для мене — не лише медалі та рекорди. Звісно, це круто! 🏆

Але головна ідея — емоційна та психологічна зрілість у спорті.

Адже спортивна кар’єра колись завершується, а навички, які ми здобуваємо у спорті, переносимо у своє життя.

І мені дуже хочеться, щоб спорт не лише виховував переможців, а й допомагав формувати психологічно зрілих людей.

Тому рухаємося далі!
Тримаємося разом і йдемо вперед! ❤️🇺🇦

Хочу поділитися своїм досвідом роботи зі спортсменами з багатьох країн.

Раніше ми частіше ділили країни за рівнем фінансування та умовами для тренувань: у когось вони кращі, у когось — гірші. Зараз з’явився ще один поділ: країни, де спортсмени живуть у відносній безпеці, і країни, де триває війна, як в Україні та Ізраїлі.

Після завершення війни я обов’язково напишу окрему статтю про те, як підготовка в умовах війни вплинула на психіку та емоційну витривалість спортсменів. Але Це велика окрема тема.

Поки що хочу показати, наскільки великою стала різниця між спортсменами, які тренуються в безпеці, і тими, хто залишається в Україні.

У безпечних умовах спортивна психологія добре працює зі спортивними завданнями. Можна розвивати якості, важливі для професійного спортсмена: стресостійкість, емоційну регуляцію, вміння керувати своїм станом під час напруження, дотискати на фініші, втримувати рахунок чи потрібні бали.

Зовсім інша історія — коли спортсмен уже п’ятий рік живе в умовах загрози життю: своєму й близьких. Деякі спортсмени втратили батька, брата, сестру, друзів чи знайомих. Щодня лунають тривоги, летять і вибухають дрони та ракети.

Зовні може здаватися, що все працює: спортсмен каже «все ок», тренується, виступає. Але на власному досвіді я бачу колосальну різницю між спортсменом, який тренується в безпечній країні, і спортсменом, який живе у війні.

Наші спортсмени стали емоційно вразливішими й дратівливішими. Хтось надовго замикається в собі, хтось, навпаки, переживає багато гніву. Їм буває важче довго зосереджуватися на одній вправі.

Змінилося і ставлення до результату. Звісно, кожен спортсмен хоче добре виступити. Але на консультаціях я чую інше: спортсмени, які тренуються під час війни, самі ставлять собі високу планку. Тільки так і ніяк інакше — навіть якщо тренер каже: «Усе нормально, я не вимагаю від тебе висот».

Іноді цей результат потрібен самому спортсмену, щоб знову відчути свою силу, спроможність, можливість хоч на щось впливати, коли їх всесвіт став таким непередбаченим. Наче: «Нам боляче, зате тут ми перемагаємо».

А якщо щось іде не так, з’являється сильна критика себе. Бо хоч тут усе повинно йти так, як треба, коли навколо руйнується світ.

Наші спортсмени вже давно інші. У цих реаліях я давно працюю не лише як спортивний психолог: мої компетенції переходять і в площину психотерапії. Хоча зараз не так важливо, як це правильно назвати. Головне допомогти спортсмену!

Українські спортсмени, їхні Тренери й Батьки зараз Великі Герої.

Хочу подякувати вам за щоденну працю, зусилля, сміливість і вміння боротися.

Пишаюся вами!

P. S. Про вплив довготривалої війни на психіку спортсменів я напишу окремо.

Коли ми говоримо, що стабільність важлива для успіху і спортсмен має бути психологічно стабільним, у цьому є сенс. Але спершу варто запитати: що саме ми маємо на увазі?

Якщо спортсмен чує, що він має постійно добре виступати, не помилятися й майже не хвилюватися, то після невдалого старту може подумати: «Зі мною щось не так». Так у нього з’являється жорстке очікування від себе — і внутрішній критик, який за помилку не просто сварить, а ніби знищує.

А що більше спортсмен вимагає від себе, то сильнішим може ставати хвилювання. З часом це може призвести до емоційного зриву чи виснаження.

Іноді ми з добрих намірів наводимо приклад спортсмена, який нібито завжди виступає стабільно. Але це неповна картина. У кожного бувають різні стани, різне самопочуття і різні результати. Стабільність — це не коли все завжди виходить ідеально.

Для мене психологічна стабільність — це ще й здатність не знищувати себе після невдалого виступу. Визнати: «Так, мені боляче. Я засмучений. Але я можу розібратися, що сталося, і рухатися далі».

Не буває спортсмена, який завжди виступає однаково. Є спортсмени, які з часом учаться відновлюватися після невдач і повертатися до своєї роботи.

Для цього потрібен різний досвід. Навіть програш, помилка, сильне хвилювання чи відчуття, що «тіло не слухалося», можуть чогось навчити — якщо після старту є можливість спокійно розібратися, що сталося, без приниження й надмірної критики.

Спортсмену може не подобатися програвати. Він може засмучуватися й хвилюватися. Але поступово досвід допомагає йому менше боятися самої можливості програти — і не сприймати невдачу як доказ власної неспроможності.

Коли спортсмена цінують лише за вдалі виступи, у нього може закріпитися думка: «Коли я перемагаю — зі мною все гаразд. Коли програю — зі мною щось не так». Це посилює страх помилки й додає тиску перед наступними змаганнями.

Тому важливо помічати не лише результат: що вийшло, що можна покращити і який досвід спортсмен бере із собою далі. Стійкіші виступи формуються поступово — через підготовку, аналіз і здатність відновлюватися після невдач.

Стабільність може прийти з досвідом. Але якщо вимагати її від спортсмена постійно, він може почати боятися кожного виступу, який не відповідає очікуванням. А нам важливо допомогти йому не бути ідеальним, а вчитися, відновлюватися й продовжувати свою роботу.