«Я не встигаю похворіти…»

Цього тижня я захворіла. Нічого серйозного — хворіють усі.

Залишила кількох термінових клієнтів зі стрибків у воду, решту перенесла на наступний тиждень.

Здавалося б — саме час уповільнитись та лікуватися.Полежати. Відновитися.

Але ні. Просто хворіти — це не про мене.
У голові одразу лунає знайоме: «Я не встигаю!»

І навіть у перші дні хвороби я саджала себе за комп’ютер — записувати семінари, які давно планувала випустити.

Звісно, нічого не вийшло. Горло болить. Кашель. Слабкість.
Спробувала наступного дня. Знов провал.

І тут чоловік подивився на мої фатальні спроби, щось записати і спокійно запитав:
«А ти можеш просто хворіти, як звичайна людина? Куди ти біжиш?»

А я сміюся і чхаю водночас, бо відповідь всередині вже готова:
«Я ж не встигаю!»

І з цим «не встигаю» я живу з часів професійного спорту.
Там кожна хвороба — це відкат назад.

Кожен день без тренування — мінус до форми.
І якщо захворів — значить, потім маєш працювати на 200%, бо до цього вже викладався на всі 120.

Тому в спорті хвороба — не просто слабкість. Це загроза. Це гальмо. Це тривога, що не доженеш.

І хоча я вже давно не професійна спортсменка — багато програм залишились у моїй психіці, як татуювання.

Як гарні :
✔️Дисципліна,
✔️Відповідальність,
✔️Витривалість,
✔️Працьовитість.

А разом із ними — і погані 👉
✔️Невміння просто зупинятись,
✔️Хворіти без почуття провини.

⸻

Цього разу я все ж дала собі дозвіл трошки похворіти. І от — майже здорова.

Але головне, що хочу сказати як психолог і колишній спортсмен:
Професійний спорт дарує потужні навички — але разом із ними може залишити глибинні установки, які вже давно не працюють.

І якщо ми не помічаємо, як ці установки продовжують керувати нашим життям — ми не виходимо зі спорту.
Ми лише міняємо трико на светр, а бій продовжується.

Тому далі працюю над собою, та своїми «установками», які давно вже стали старими та не потрібними.
⸻

© 2025 Ольга Береснєва, beresneva.pro. Передрук чи копіювання — лише з активним посиланням на цю сторінку. Умови використання