Пише доросла спортсменка

Пише доросла спортсменка.

Спортсменка, яка багато років йшла поруч зі своїм тренером.
Він знав її дівчинкою, потім підлітком.
А зараз їй 27 років — вона вже доросла спортсменка.

Зараз вони готуються до важливих змагань.
У неї не виходить один важливий технічний елемент.
Вона дуже сильно засмучується.

Через деякий час тренер починає виганяти її з тренувань і говорити не про елемент, а про неї:

✔️ що вона не хоче спілкуватися з іншими (що взагалі не впливає на результат);
✔️ що вона «не хоче» виправляти помилку (це взагалі жорстко);
✔️ що в неї «проблеми з головою» і їй треба звернутися до психолога.
(тренер не знає, що вона вже працює з психологом);
✔️ що їй «пора вже зрозуміти життя».

А спортсменка в цей момент усе глибше занурюється у відчай і починає думати про те, щоб покинути спорт.

При цьому вона чекає, що тренер знайде до неї підхід і щось зміниться.

⸻

Давайте подивимось, що тут насправді відбувається?!

Тут є емоційна незрілість обох сторін — і спортсменки, і тренера.

Але.‼️‼️‼️‼️
Тренер — старший, досвідченіший, та має сильнішу позицію. (Більшу владу)

Тренер звинувачує спортсменку.
Спортсменка чекає, що тренер полегшить її біль і «щось знайде», і тоді елемент нарешті вийде.

Обидва не беруть відповідальність за свої почуття та ситуацію і шукають вихід через іншого.

Обидва перебувають у тунельному мисленні —
вузькому, без здатності побачити ситуацію ширше.

⸻

На перший погляд здається, що тренер злиться через те, що спортсменка не може виконати вправу.

Але замість того, щоб:

✔️перенаправити її увагу,
✔️не «добивати» елемент, який не виходить (бо в такому стані це марно),
✔️дати завдання на те, що виходить, щоб психіка отримала перепочинок і сигнал «я можу»,
✔️і лише потім повернутися до складного елементу☝️тренер обирає інше.

Він злиться.🤯🤯🤯 І тисне морально.
Шукає «магічні причини»: з ким вона спілкується, чи не ходить до психолога.

Тренер або тисне, або виганяє з тренування.
Це дуже обмежене коло дій та мислення.

І звісно в такій психологічній напрузі у спортсменки нічого не виходить.
А оскільки тренер не має інших інструментів,
він сам впадає у безсилля та відчай.

Проживати свої почуття по-здоровому він не вміє.
Тому справжні почуття пригнічуються
і виходять у формі рекетної злості.

Злість дає ілюзію:
— сили,
— контролю,
— відчуття «я головний».

⸻

У цій позиції тренер фактично забуває,
що перед ним уже не дитина, яку він вів роками,
а доросла жінка, яка несе відповідальність за своє життя поза тренуваннями і за те, з ким їй спілкуватися.

Коли спортсмен дорослий,
завдання тренера — вести тренувальний процес.

Не бути:
☝️псевдобатьком,
☝️псевдопсихологом,
☝️псевдоконтролером.

Коли тренер у такій формі сварить спортсменку,
він переходить її кордони.

По суті, це — емоційне переслідування, пригнічення і знецінення.

І це не мотивує.
Це формує думку:
«Я не ок як спортсменка».

Самооцінка падає ще більше.
Стан — на межі вигорання.
І з’являється бажання піти зі спорту.

⸻

Це класика незрілих стосунків.

Коли двоє дорослих людей не можуть прожити реальні почуття:
✔️ страх, що не виходить і ми можемо не встигнути підготуватися до змагань;
✔️ відчай, що ми обоє не знаємо, що робити;
✔️ здорову злість на ситуацію — без пошуку винних.

Здорові емоції проживаються досить швидко.
Коли вони прожиті — ми стаємо живими, людяними, бачимо ситуацію ширше,
можемо відпустити те, що не виходить,
і зайнятися тим, що можемо.

⸻

У цій історії спортсменка, думаючи, що до неї повинні знайти підхід, із страху знімає з себе частину відповідальності за процес.

Тренер — із власного страху й безсилля —
замість того щоб перебудувати тренування,
шукати інші вправи, інші пояснення,
використовує свою сильнішу позицію, починає емоційно тиснути та переслідувати дорослу спортсменку.

І тут чітко видно трикутник Карпмана:
😅жертва — спортсменка,
🤯переслідувач — тренер.

І поки хтось не вийде з цього трикутника,
він буде існувати.

⸻

Що важливо в цій ситуації для спортсменки?

✔️ Навчитися відокремлювати свої почуття від почуттів тренера.
✔️ Навчитися проживати безсилля, відчай і біль від того, що не виходить.

Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →