Іноді навіть мені хочеться кричати від відчаю

Іноді навіть мені хочеться кричати від відчаю.

Чому?

Бо за 12 років практичної роботи з клієнтами я чула й бачила багато.
Я працювала з найскладнішими випадками — із болем, втратами, страхом, травмами.
Та все одно, є моменти, коли всередині стискається все.

Коли я чую, як тренер перед стартом кричить своєму спортсмену:
— «Ти не готовий!»
— «Навіщо ти сюди приїхав?»
— «Ви всі — нікчеми!»
— «Мені соромно на вас дивитись!»
— «Включи мізки, сам здогадайся, яку помилку зробив!»

А поруч — батьки, які не витримують емоцій і власної тривоги перед змаганнями дитини…
І замість підтримки — тиснуть ще сильніше.

Коли посеред ночі мені пише спортсмен:

«Завтра змагання, а я розбитий…»

І на запитання: «Що сталося?»
чую у відповідь:

«Тренер сказав, що я програю. А тато — що я недостатньо стараюсь…»

І от у ці моменти хочеться просто лізти на стіну.
Бо я бачу — скільки за цими дітьми стоїть років тренувань,
скільки сліз, болю, розчарування,
але й радості, перемог, сили, бажання йти далі.

І все це — під загрозою обвалу через одне необережне слово.

Так, я злюся.
Але цю злість я трансформую у дію.
Тому зараз я створюю Великий вебінар для батьків і тренерів —
про те, як насправді допомогти спортсмену підготуватися до змагань.

Ми поговоримо про те,
🔻 що категорично не можна казати, робити чи транслювати (Red Flags),
і 🔹 що навпаки — варто говорити, підтримувати, проживати разом.

Бо дитина не народжується чемпіоном —
її формують слова, атмосфера й любов дорослих поруч.

Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →