Спитала мене одна з мам на лекції по «Спортивній психології для батьків»
👉Поганого нічого немає відповідаю мамі.
Але давайте розберемося.
Звісно пишатися своєю дитиною це прекрасно.
Але асоціювати його перемоги з собою не треба.
Важливо взяти собі частину досягнень вашої дитини.
Бо ❗️
🔺гени 🧬 ваши,
🔺грошовий вклад,
🔺ресурсний, часовий, емоційний також ваш.
Тому ви маєте повне право взяти собі частину перемоги та присвоїти собі!
І тут би все… порадіти за свою дитину, та жити далі. Але деякі батьки починають залежить від результатів своєї дитини.
Їх життя стає «злитим» з життям дитини, та залежним від його результатів на змаганнях.
Тим паче, коли тренер каже:
«У вашої дівчинки чи хлопчика талант, треба його розвивати».
І тут частіше за все є пастка.
Батьки занадто пірнають в тренувальний процес дитини.
Особливо коли вони так вкладаються.
А чим більше ми вкладаємо, тим більше очікуємо сатисфакції. (Наскільки вклали- настільки хочу отримати)
А коли ми кажемо про батьків на які плечі зараз лягає все:
✔️Лікування,
✔️Екіпіровка,
✔️Сплата спортивних сборів,
✔️Змагання,
✔️Доп. поміч (массаж, остеопат, лікар і т.п)
✔️Бути психологом, для своє дитини (витримувати сльози, відчай, мотивувати і т.п)
✔️Бути нутріціологом (купляти, готувати, допомогати тримати дієту)
Та ще купа супутніх питань вирішувати.
Тому звісно батьки починають «чекати» результат чи прийнані мати надію на покращення.
І з роками це стає частиною вашого життя.
Тому звісно «грім серед ясного неба», якщо ваш підліток раптом для вас каже:
📣 «я більше не хочу займатися професійно спортом».
Що тоді відбувається?
Ваше звичне життя руйнується вщерть.
А ви звісно не готові.
Велика частина вашого труда більше не потрібна. Та ще ви залишаєтесь в повному непорозумінні:
🙅♀️🙅Як так?
Звісно спочатку багато емоцій.
❗️І тут ВАЖЛИВО взяти паузу.
Не переконувати дитину повернутися в спорт, не викидати емоції на дитину чи тренера. А спочатку розібратися зі своїми почуттями, очікуванням та втратою надій.
Якщо батьки не в контакті зі своїми почуттями, то вони почнуть «боротися» зі своє дитиною.
Використовуючи все що можна.
Нажаль цей шлях в нікуди.
Якщо батьки все ж таки мають сили признати свою втрату надій та очікувань, признати свої страхи (А куди він піде? Так він на вулиці пропаде)
Та розібратися в ситуації, ставлячи дитину на перше місце.
А не думку тренера, чи свої амбіції, тоді ви зможете залишитесь з дитиною в контакті та порозумінні.
Зможете з часом вибудувати новий графік 📊 планів, цілей та сподівань.
І тоді ви зможете не повертатися до нереалізованих надій:
«А якщо б залишився в спорті, то став би Чемпіоном»
Це неправда. Ніхто не може знати, куди би ми дійшли.
Вмійте довіряти та чути свою дитину. Відслідковуйте свої «заліплення» в дитину.
У вас є ваше життя, ви не зможете його прожити за рахунок своєї дитини.
P.S- Майте своє життя. Та звертайтеся до фахівців, якщо відчуваєте, що вам важко справитися зі своїми почуттями.
Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →
© 2025 Ольга Береснєва, beresneva.pro. Передрук чи копіювання — лише з активним посиланням на цю сторінку. Умови використання