Коли спортсмен ще дитина, в більшості випадків він вміє програвати. Ще не так прикро чи боляче.
Але коли спортсмен:
👉не отримує підтримку після програшів;
👉регулярно бачить розчарованих батьків;
👉регулярно не показує результат, яких бажає;
👉програє молодшим спортсменам;
👉регулярно критикує тренер;
👉постійні хвороби чи травми (які не дають якісно тренуватися, щоб покращувати результат)
Але спортсмен зростає, та вже відноситься до професійного спорту більш відповілально, це стає його великою частиною життя.
І якщо спортсмен регулярно накопичує таки симптоми ( опис зверху) , то з часом психіка спортсмена починає захищатися від змагань.
Психика взагалі виконую роль захисного механізму.
Та коли спортсмен раз за разом відчуває біль, розчарування, відторгнення (якщо тренер чи батьки не спілкуються після програшу зі спортсменом), образу, відчай чи засудження. То через деякий час психіка подає сигнали мозку, що тут бути не безпечно.
Імпульс «не безпечно» потрапив до тіла та мозку.
Тоді перед та під час наступних змагань- тіло ще більше напружено ( іноді спортсмени говорять що відчувають як в них забити мʼязи, хоча вони і робили масаж)
Ще буває тіло не слухається спортсмена, чи не рухається так як потрібно.
Ну а мозок починає переводити небезпеку психики як сигнал, що в мене знов нічого не вийде.
Та звісно в такому стані спортсмен програє, чи погіршує результат, чи робить настільки дрібни помилки, що ніхто не розуміє як таке взагалі може бути.
Що робити в такому випаду спортсмену?
Як виходити з такого стану?
P.s-розбиратимемо в наступній статті.
Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →
© 2025 Ольга Береснєва, beresneva.pro. Передрук чи копіювання — лише з активним посиланням на цю сторінку. Умови використання