Хочу поділитися своїм досвідом роботи зі спортсменами з багатьох країн.
Раніше ми частіше ділили країни за рівнем фінансування та умовами для тренувань: у когось вони кращі, у когось — гірші. Зараз з’явився ще один поділ: країни, де спортсмени живуть у відносній безпеці, і країни, де триває війна, як в Україні та Ізраїлі.
Після завершення війни я обов’язково напишу окрему статтю про те, як підготовка в умовах війни вплинула на психіку та емоційну витривалість спортсменів. Але Це велика окрема тема.
Поки що хочу показати, наскільки великою стала різниця між спортсменами, які тренуються в безпеці, і тими, хто залишається в Україні.
У безпечних умовах спортивна психологія добре працює зі спортивними завданнями. Можна розвивати якості, важливі для професійного спортсмена: стресостійкість, емоційну регуляцію, вміння керувати своїм станом під час напруження, дотискати на фініші, втримувати рахунок чи потрібні бали.
Зовсім інша історія — коли спортсмен уже п’ятий рік живе в умовах загрози життю: своєму й близьких. Деякі спортсмени втратили батька, брата, сестру, друзів чи знайомих. Щодня лунають тривоги, летять і вибухають дрони та ракети.
Зовні може здаватися, що все працює: спортсмен каже «все ок», тренується, виступає. Але на власному досвіді я бачу колосальну різницю між спортсменом, який тренується в безпечній країні, і спортсменом, який живе у війні.
Наші спортсмени стали емоційно вразливішими й дратівливішими. Хтось надовго замикається в собі, хтось, навпаки, переживає багато гніву. Їм буває важче довго зосереджуватися на одній вправі.
Змінилося і ставлення до результату. Звісно, кожен спортсмен хоче добре виступити. Але на консультаціях я чую інше: спортсмени, які тренуються під час війни, самі ставлять собі високу планку. Тільки так і ніяк інакше — навіть якщо тренер каже: «Усе нормально, я не вимагаю від тебе висот».
Іноді цей результат потрібен самому спортсмену, щоб знову відчути свою силу, спроможність, можливість хоч на щось впливати, коли їх всесвіт став таким непередбаченим. Наче: «Нам боляче, зате тут ми перемагаємо».
А якщо щось іде не так, з’являється сильна критика себе. Бо хоч тут усе повинно йти так, як треба, коли навколо руйнується світ.
Наші спортсмени вже давно інші. У цих реаліях я давно працюю не лише як спортивний психолог: мої компетенції переходять і в площину психотерапії. Хоча зараз не так важливо, як це правильно назвати. Головне допомогти спортсмену!
Українські спортсмени, їхні Тренери й Батьки зараз Великі Герої.
Хочу подякувати вам за щоденну працю, зусилля, сміливість і вміння боротися.
Пишаюся вами!
P. S. Про вплив довготривалої війни на психіку спортсменів я напишу окремо.
Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →
© 2026 Ольга Береснєва, beresneva.pro. Передрук чи копіювання — лише з активним посиланням на цю сторінку. Умови використання