Спортсменка, яка багато років йшла поруч зі своїм тренером.
Він знав її дівчинкою, потім підлітком.
А зараз їй 27 років — вона вже доросла спортсменка.
Зараз вони готуються до важливих змагань.
У неї не виходить один важливий технічний елемент.
Вона дуже сильно засмучується.
Через деякий час тренер починає виганяти її з тренувань і говорити не про елемент, а про неї:
✔️ що вона не хоче спілкуватися з іншими (що взагалі не впливає на результат);
✔️ що вона «не хоче» виправляти помилку (це взагалі жорстко);
✔️ що в неї «проблеми з головою» і їй треба звернутися до психолога.
(тренер не знає, що вона вже працює з психологом);
✔️ що їй «пора вже зрозуміти життя».
А спортсменка в цей момент усе глибше занурюється у відчай і починає думати про те, щоб покинути спорт.
При цьому вона чекає, що тренер знайде до неї підхід і щось зміниться.
⸻
Давайте подивимось, що тут насправді відбувається?!
Тут є емоційна незрілість обох сторін — і спортсменки, і тренера.
Але.‼️‼️‼️‼️
Тренер — старший, досвідченіший, та має сильнішу позицію. (Більшу владу)
Тренер звинувачує спортсменку.
Спортсменка чекає, що тренер полегшить її біль і «щось знайде», і тоді елемент нарешті вийде.
Обидва не беруть відповідальність за свої почуття та ситуацію і шукають вихід через іншого.
Обидва перебувають у тунельному мисленні —
вузькому, без здатності побачити ситуацію ширше.
⸻
На перший погляд здається, що тренер злиться через те, що спортсменка не може виконати вправу.
Але замість того, щоб:
✔️перенаправити її увагу,
✔️не «добивати» елемент, який не виходить (бо в такому стані це марно),
✔️дати завдання на те, що виходить, щоб психіка отримала перепочинок і сигнал «я можу»,
✔️і лише потім повернутися до складного елементу☝️тренер обирає інше.
Він злиться.🤯🤯🤯 І тисне морально.
Шукає «магічні причини»: з ким вона спілкується, чи не ходить до психолога.
Тренер або тисне, або виганяє з тренування.
Це дуже обмежене коло дій та мислення.
І звісно в такій психологічній напрузі у спортсменки нічого не виходить.
А оскільки тренер не має інших інструментів,
він сам впадає у безсилля та відчай.
Проживати свої почуття по-здоровому він не вміє.
Тому справжні почуття пригнічуються
і виходять у формі рекетної злості.
Злість дає ілюзію:
— сили,
— контролю,
— відчуття «я головний».
⸻
У цій позиції тренер фактично забуває,
що перед ним уже не дитина, яку він вів роками,
а доросла жінка, яка несе відповідальність за своє життя поза тренуваннями і за те, з ким їй спілкуватися.
Коли спортсмен дорослий,
завдання тренера — вести тренувальний процес.
Не бути:
☝️псевдобатьком,
☝️псевдопсихологом,
☝️псевдоконтролером.
Коли тренер у такій формі сварить спортсменку,
він переходить її кордони.
По суті, це — емоційне переслідування, пригнічення і знецінення.
І це не мотивує.
Це формує думку:
«Я не ок як спортсменка».
Самооцінка падає ще більше.
Стан — на межі вигорання.
І з’являється бажання піти зі спорту.
⸻
Це класика незрілих стосунків.
Коли двоє дорослих людей не можуть прожити реальні почуття:
✔️ страх, що не виходить і ми можемо не встигнути підготуватися до змагань;
✔️ відчай, що ми обоє не знаємо, що робити;
✔️ здорову злість на ситуацію — без пошуку винних.
Здорові емоції проживаються досить швидко.
Коли вони прожиті — ми стаємо живими, людяними, бачимо ситуацію ширше,
можемо відпустити те, що не виходить,
і зайнятися тим, що можемо.
⸻
У цій історії спортсменка, думаючи, що до неї повинні знайти підхід, із страху знімає з себе частину відповідальності за процес.
Тренер — із власного страху й безсилля —
замість того щоб перебудувати тренування,
шукати інші вправи, інші пояснення,
використовує свою сильнішу позицію, починає емоційно тиснути та переслідувати дорослу спортсменку.
І тут чітко видно трикутник Карпмана:
😅жертва — спортсменка,
🤯переслідувач — тренер.
І поки хтось не вийде з цього трикутника,
він буде існувати.
⸻
Що важливо в цій ситуації для спортсменки?
✔️ Навчитися відокремлювати свої почуття від почуттів тренера.
✔️ Навчитися проживати безсилля, відчай і біль від того, що не виходить.
Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →
© 2026 Ольга Береснєва, beresneva.pro. Передрук чи копіювання — лише з активним посиланням на цю сторінку. Умови використання