Ми бачимо гучні події, перемоги й поразки, сльози відчаю.
Бачимо сміливість і боротьбу.
І окремо — історію Владислав Гераскевич.
Його відсторонення.
Біль його тренера і водночас батька.
Це не просто новини.
Це — живі, нестерпні емоції.
Сьогодні у вільні хвилини я відкриваю стрічку — і мені дуже болить за Владислава.
Дуже.
Бо я не вмію дивитися на це «зі сторони».
Маючи досвід власних Олімпіад, а згодом — працюючи психотерапевтом і спортивним психологом, я бачу спорт зсередини.
Бачу, як люди проживають свої злети й падіння.
Бачу моменти, коли ще можна сказати:
«Так, зараз боляче. Але ти можеш спробувати ще…»
Але професійні спортсмени — особливо в ризикових, травмонебезпечних видах спорту — знають інше.
Вони знають, що ще однієї Олімпіади може не бути.
І це знання б’є не по тілу — по сенсу.
І тоді з’являється питання, від якого холоне всередині:
А якщо це було востаннє?..
Так, згодом кожен спортсмен себе знаходить.
Рано чи пізно.
Але не тут і не зараз.
Тут і зараз — спортсмен віддавав роки життя, тіло, психіку, віру, і в один момент усе зупинилося.
Але сенс, боротьба та повага були вище для Владислава ніж покарання відстороненням!
Сьогодні я не роблю висновків.
Сьогодні я просто на боці спортсмена.
Бо справжня сила спорту —не лише в медалях.
Вона в гідності йти своїм шляхом, навіть якщо цієї омріяної медалі 🥇 сьогодні не має!!!
Йти Гідно як це робить Владислав!
І якщо ти читаєш це —будь ласка напеши слова підтримки в стрічці Владислава чи його батька Михайло Гераскевича. 🔥🔥🔥
Цей допис — із Telegram-каналу Ольги Береснєвої «Психологія у спорті». Нові тексти там з’являються першими — підписатися →
© 2026 Ольга Береснєва, beresneva.pro. Передрук чи копіювання — лише з активним посиланням на цю сторінку. Умови використання